Категория | Политика

Петро Симоненко: від “А” до “Я”

Петро Симоненко: від “А” до “Я”

Сучасну українську політику важко собі уявити без комуністів і їхнього лідера Петра Симоненка. Перший секретар ЦК КПУ вигідно вирізняється серед інших претендентів на президентство. За ним — організована політична сила, яка продовжує керуватись принципом демократичного централізму і має чітку ідеологію. Стійкий і невибагливий електорат, який ностальгує за минулим, дозволяє сьогодні КПУ не лише збирати багатотисячні мітинги, але й утримувати одну з чільних позицій в українській політиці. Останні соціологічні дослідження Київського міжнародного інституту соціології свідчать про те, що за президентство Симоненка готові проголосувати 5,8% опитаних респондентів. Це – четверте місце серед 22 претендентів на посаду глави держави.

Амбіції

Петро Симоненко ніколи не дозволяє собі висловлювань на зразок: „Партія – це я”. Звісно, це зовсім не означає, що у головного комуніста України немає амбіцій. Просто Симоненко вміло їх маскує. „Я в 37 років вже був другим секретарем обкому партії і знаю, що означає керувати. У мене цих амбіцій (бути лідером всіх лівих сил – С.Р.) немає”, — заявив напередодні президентських виборів 1999 року Петро Симоненко. („День”, 30 вересня 1999 р.).

Лідер КПУ дає відповіді здебільшого від імені партії: „Повірте, у комуністів ніяких амбіцій немає”. („Киевский телеграф”, 25 листопада 2002 р.).

„Дзеркало тижня” вважає, що Петро Симоненко приховує своє бажання владарювати: „Він любить владу, але дотепер не давав жодного приводу вважати, що ця любов перейшла у сліпу, нестримну пристрасть. Він марнолюбний, але йому важко закинути неадекватну амбіційність”. („Дзеркало тижня”, 2 березня 2002 р.).

Біографія
Народився 1 серпня 1952 року у Донецьку. Після закінчення у 1974 році Донецького політехнічного інституту за спеціальністю інженер-електромеханік рік працював конструктором в інституті “Дондніпровуглемаш”. З 1975 по 1988 роки пройшов шлях від інструктора міськкому комсомолу до секретаря ЦК ЛКСМУ. Потім – партійна робота. ГЧКП зустрів у ранзі другого секретаря Донецького обкому партії. Закінчив Київський інститут політології і соціального управління. З грудня 1991 по грудень 1993 рр. обіймав посаду заступника генерального директора корпорації “Укрвуглепром”. Після відновлення КПУ ( 1993 р.) був обраний першим секретарем партії. З 1994 року – народний депутат і лідер фракції комуністів. У 1998 році двічі балотувався на посаду Голови Верховної Ради України. Обидва рази для обрання йому не вистачило 5 голосів. На минулих президентських виборах посів друге місце – у другому турі за нього проголосували 37, 80% українських громадян.

Перший секретар ЦК КПУ і лідер депутатської фракції партії.

Глава держави
Про взаємини комуністів і Леоніда Кучми складають легенди. Одні кажуть, що главі держави дуже зручно тримати біля себе „ручну” і завжди прогнозовану опозицію, якою є КПУ, а тому він її і „стимулює”. Інші – що Петро Симоненко „продався” під час президентської кампанії 1999 року і дотепер не може отримати за це свій „гонорар”. Утім, що б там не було, відомо одне: відносини Леоніда Даниловича з комуністами мають давню історію.

У липні 1994 року, перед другим туром президентських виборів, регіональні організації партії і рядові комуністи розгорнули по всій Україні активну агітацію за Леоніда Кучму. Відразу ж після виборів Петро Симоненко заявив: „До речі, у новообраного президента до нашої позиції ставлення уважне, конструктивне” („Комуніст”, N 20, 1994 р.). Однак КПУ дуже швидко „розчарувалася” у Леонідові Кучмі – у жовтні 1994 року, коли новий глава держави проголосив проведення нової економічної політики в державі.

Тижневик „Дзеркало тижня” твердить, що вже відтоді комуністи поводились нещиро. „Фракція КПУ не вперше „покривила душею” — вона фактично благословила програму ліберальних реформ, проголошену у 94-му президентом Кучмою, „здала” сім мандатів при голосуванні за „буржуазну” Конституційну угоду, підкинула голоси, необхідні для схвалення ще більш „буржуазної” Конституції” („Дзеркало тижня”, 22 липня 2000 р.).

Сам Петро Симоненко шість років тому так змальовував свої стосунки з Леонідом Кучмою: “Президент мені сказав, що в нього виникли проблеми. Я його попросив: Леонід Данилович, ви можете як завгодно ставитись до мене, це ваше повне право, але я хочу, щоб ви, як глава держави, все-таки були главою держави. З’ясуйте, будь ласка, одне питання: куди, на які рахунки, на які депозити кладеться резервний фонд Національного банку України? Через три місяці він мені каже про те, що там існують достатньо серйозні проблеми” („День”, 10 жовтня 1998 р.).

Апофеозом нещирості комуністів вважаються президентські вибори 1999 року, коли категорична відмова Петра Симоненка висунути єдиного кандидата від лівих дозволила Леоніду Кучмі, спекулюючи на „червоній загрозі”, вдруге сісти у президентське крісло. Хоча сам лідер КПУ відкидає подібні звинувачення: „Те, що Компартія дала шанс Кучмі повторно стати Президентом, — міф. Те, що ми час від часу співробітничали з владою, — міф”. При цьому лідер комуністів додає: „Я не ставлюсь до нього (до Кучми – С.Р. ) як до особистого ворога” („Дзеркало тижня”, 26 жовтня 2002 р.).

Майор Мельниченко каже, що має у своєму розпорядженні записи розмов Петра Симоненка і Леоніда Кучми під час президентської кампанії 1999 року. Вони начебто велися за стінами будинку на Банковій. Перший секретар ЦК КПУ спростував це: „Наші зустрічі з президентом відбувалися тільки в кабінеті президента”. („День”, 17 лютого 2001 р.).

Друзі

Лідер КПУ каже, що в нього є справжні друзі. „Всі ми „притерлись” ще до тридцяти; разом пройшли вогонь і воду. І хоча тепер змагаємось у різних партіях, довіра один до одного все одно залишилась” („День”, 28 січня 1999 р.). Хто ці люди, яких він називає своїми друзями, Петро Симоненко не уточнює.

Ідеал

Комуністичний.

„По дівчатах не ходив, пив помірно і у молодіжних бригадах працював. Був у будзагоні на шахті, заробив 250 рублів. З дозволу мами купив на них дуже модний на той час програвач-приймач. Бі-бі-сі по ньому слухав, не приховую. А кумиром моїм тоді, як і у багатьох, був Володимир Висоцький. Його „Пісня про друга” дотепер моя найулюбленіша”, — каже Петро Симоненко. („Столичные новости”, 23 листопада 2001 г.).

Компромат
Очевидно, важко повірити в те, що не існує компромату на Петра Симоненка. Проте це справді так. Він один з тих небагатьох політиків, проти якого не було оприлюднено жодної „компри”. Як і належить справжньому комуністу, живе Петро Миколайович на одну депутатську зарплату. „Усім, хто знайде місцезнаходження моїх рахунків, заявляю, що я їх вам подарую”, — обіцяє Симоненко („День”, 17 лютого 2001 р.).

Сексуальна орієнтація
„Тінь” на головного комуніста держави намагалися кинути під час парламентських виборів 1998 року. Тоді газета „Бульвар” передрукувала матеріал „Червоні… “поголубіли”?”, який начебто з’явився в Інтернеті. Дуже дивним виглядало те, що „Бульвар” повністю (!) передрукував цей матеріал під назвою „Лідер українських комуністів Петро Симоненко – гомосексуаліст?”.

Сам Петро Симоненко, говорячи про свою сексуальну орієнтацію, заявив, що в нього „все традиційно – дружина і два сини” („День”, 17 лютого 2001 р.).

Причетність до Павла Лазаренка
КПУ звинувачували у співробітництві з Павлом Лазаренком. Однак ця тема так і не набула продовження.

Фінансування КПУ росіянами
Українських комуністів їх опоненти звинувачували в тому, що вони „сидять” на фінансовій „голці” Росії.

„Цю „дохлу кішку” тягають давно і одразу про неї забувають після завершення виборів. Ми не боїмося тріскотні — КПУ народна партія, на рахунок якої люди перераховують свої чесно зароблені гроші. У газеті „Комуніст” ми сотням із них висловлюємо подяку”, — каже Петро Симоненко. („Время новостей”, 23 січня 2002 р.).

Нафта від Саддама Хусейна
У жовтні 2004 року КПУ виявилася у списку організацій, яким Саддам Хусейн буцімто обіцяв дешеву нафту в обмін на їхню підтримку у скасуванні санкцій ООН. Цей документ оприлюднили військові інспектори з Групи дослідження Іраку та ЦРУ. КПУ всі звинувачення відкидає.

Лобізм
У відкритому лобіюванні інтересів комерційних структур Петро Симоненко не був помічений. Хоча у парламентських кулуарах живуть легенди про те, як комуністи на чолі з Симоненком „зливали” свої голоси за „потрібні” законопроекти.

Як твердить „Контекст”, комуністи лобіювали законопроект „Про особливості приватизації державного пакета акцій ВАТ „Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча”. „У результаті дій „лівих” лобістів, приватизація комбінату відбулася „на користь трудового колективу”. Але за даними Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку, пакетом в 81,16% акцій комбінату володіє ЗАТ „Ілліч Сталь”. („Контекст”, 20 квітня 2004 р.).

Матеріальні статки
У 2003 році сукупний дохід Петра Симоненка становив 31 тис. 355 грн. Разом із дружиною він володіє квартирою загальною площею 31 кв. м, гаражем 24 кв. м, автомобілем „УАЗ-469”. Лідер КПУ має цінні папери на суму 70 грн.

Оточення
Алла Александровська, Адам Мартинюк, Олександр Ткаченко, Петро Дибенко.

Погляди
Симоненко за:

— інтеграцію з Росією, Білоруссю та іншими країнами СНД;

— позаблоковий статус України;

— виведення українських миротворців з Іраку;

— систему Рад;

— парламентську форму правління;

— співробітництво з церквою з питань, які стосуються моралі, захисту прав віруючих;

— двосекторну економіку;

— введення мораторію на продаж великих господарських комплексів, природних монополій, об’єктів стратегічного значення;

— націоналізацію підприємств, що мають загальнодержавне значення;

— заборону купівлі-продажу земель сільгосппризначення;

— ліквідацію „тіньового сектору економіки”;

— скасування ПДВ;

— рішучу і послідовну боротьбу з корупцією та організованою злочинністю;

— пріоритетне фінансування академічної науки і прикладних досліджень, поетапне доведення цих витрат до 3% ВВП;

— відновлення мережі професійно-технічної освіти;

— чітке визначення регіональної політики України;

— надання російській мові статусу другої державної і зміну національної символіки.

Симоненко проти:

— зовнішнього втручання у справи України;

— впливу на Україну міжнародних фінансових структур;

— співробітництва з МВФ;

— вступу України до НАТО;

— додаткових гарантій екс-президенту;

— приватизації майна;

— обрання президентом і Віктора Ющенка і Віктора Януковича.

Регалії
Петро Симоненко не має наукового ступеню та жодної державної нагороди. Зате УПЦ-МП нагородила його орденом рівноапостольного князя Володимира (червень 2003 р.).

У 1998 році в рамках акції “Людина року” перший секретар ЦК КПУ номінувався як “Політичний лідер року”. Сам Петро Симоненко так відреагував на це: „Я спочатку розсміявся. … подумав про те, наскільки підло нині намагаються діяти, намагаються пристібнути до так званої колісниці влади чи „засвітити”, начебто є якісь угоди. У жодному питанні ніяких угод немає й бути не могло”. („День”, 10 жовтня 1998 р.).

Сім’я

Зі своєю дружиною Світланою (1952 р. н.) Петро Миколайович знайомий ще зі школи. Вона вчилася в паралельному класі. За фахом Світлана — економіст. Батько Симоненка – Микола Іонович, 1926 р. н., пенсіонер.

Петро Симоненко має двох синів. Старший Андрій – економіст-юрист, одружений з донькою одного з лідерів Аграрної партії України Катерини Ващук Тетяною. Петро Миколайович каже, що спершу він був проти цього шлюбу : „Я боявся, що хлопець у двадцять чотири роки сприйме перше захоплення за серйозне почуття. Так, я хотів зарадити помилці, і кожен нормальний батько на моєму місці зробив те саме … Андрій мене не послухав і все одно женився. Ну що ж, я радий за нього, і, між іншим, у нас з невісткою нормальні стосунки”. („День”, 28 січня 1999 р.). Пізніше, правда, Симоненко зізнався: „Я б погрішив против істини, коли б сказав, що всі у Компартії з розумінням поставились до весілля мого сина”. („Дзеркало тижня”, 12 лютого 2000 р.).

Петро Миколайович каже, що він дуже прискіпливо ставиться до своїх батьківських обов’язків: „Я – дуже суворий батько. Старшого змушував „вколювати” ще на другому курсі: вранці лекції, з другої до півночі – робота…Зате тепер він на голову вищий за своїх однолітків”. („День”, 28 січня 1999 р.).

Петро Симоненко каже, що у його сім’ї немає членів КПУ, але родина повністю поділяє його погляди.

Як твердить „Дзеркало тижня”, лідер комуністів полюбляє сімейні (дружні) застілля з обов’язковими співами, що нагадує йому бурхливу комсомольську молодість, коли улюбленою була його фраза – „Донбаські після першої не закусують!” („Дзеркало тижня”, 2 березня 2002 р.).

У Петра Симоненка двоє онуків: Володі 5 років, Лізі трохи більше як рік.

Хобі

В юності займався боксом. Був розрядником з плавання. „Плавав я давно, але зате професійно, отримував талони на харчування”, — розказав Петро Симоненко („День”, 28 січня 1999 р.). Зараз Петро Миколайович обирає „мирний” вид спорту – шахи. Говорить, що грає в них у будь-якій компанії, якщо, звісно, там знаходиться такий самий любитель.

Затятий театрал. Любить „Бітлз”, міцні цигарки і каву.

До їжі Петро Симоненко не вибагливий. Любить картоплю, підсмажену на салі, і домашню „кров’янку”. „Це мої улюблені страви — ті ниточки, які зв’язують з дитинством», — каже Петро Миколайович. („Столичные новости”, 23 листопада 2001 р.).

Я
У своїх публічних виступах Симоненко не дуже часто використовує цей займенник, застосовуючи здебільшого колективістське „ми” (мається на увазі – партія). А втім існує „золотий” фонд „я” головного комуніста. Я впевнений, що восени від глави держави практично всі відвернуться”. („Дзеркало тижня”, 7 травня 1998 р.).

„Я б погрішив проти істини, якщо б сказав, що всі в Компартії з розумінням поставились до весілля мого сина”. („Дзеркало тижня”, 12 лютого 2000 р.).

„ Я з великою любов’ю і повагою ставлюся до своєї тещі. Вона – трудівниця, приїхавши до Донецька, ще 25 років пропрацювала вирубницею на взуттєвій фабриці”. („Столичные новости”, 13 лютого 2001 р.).

„Я вже за роки незалежності навчений розумінню того, в інтересах яких груп може бути використана та чи інша інформація”. „Я не віруюча людина, хоча і хрещений”. („Киевский телеграф”, 25 листопада 2002 р.).

„Я не хочу нікого залякувати, але не можна забувати, що у Ющенка достатньо одіозна команда. І якою стане Україна, коли така команда прийде до влади? Це буде „їх Україна”. „Я жорстко пояснив Президенту, хто чого вартий”. „Я вважаю, що ситуація з блокуванням конституційної реформи означає: Кучма почав працювати на обрання Віктора Ющенка президентом у 2004 році”. („Киевский телеграф”, 27 серпня 2003 р.).

„…Я боровся і буду боротися проти того, що Ющенко і Кучма насаджують у нас в Україні. Вони обидва одним миром мазані”. („Главред”, 14 листопада 2003 р.).

„Я нічого мажоритарникам пропонувати не збираюсь. 90% з них стали народними депутатами після спілкування на Банковій”. („Контекст”, 24 грудня 2003 р.).

„Я не хочу, щоб український народ був причетний до кровопролиття в різних районах військових конфліктів”. („ЛIГАБiзнесIнформ”, 12 серпня 2004 р.).

„Я буду вести боротьбу за перемогу, а те, …як будуть дурить людей, як будуть обманювати… — це вже хай залишиться на совісті тих, хто заздалегідь зайняв позицію „за тридцать сребреников Иуды” зрадити майбутньому народу України”. „Я все зроблю для того, щоб ні олігархи Ющенко, ні олігархи Януковича не прийшли до влади”. („5-й канал”, 31 серпня 2004 р.).

„Я можу підкорити власну волю”. „Я вважаю, що якщо людина своїм горбом заробляє, то й доля тоді до неї повертається обличчям. А якщо ледащо, за якого хтось щось робить, та ще й жаліється, що доля до нього не прихильна, я такого не сприймаю. Я звик працювати”. („Главред”).

Сергій Руденко,



Leave a Reply

You must be logged in to post a comment.